Координація та субординація як методи державного управління.

Поиск дешевых работ:






Курсовая на тему: Координація та субординація як методи державного управління.

Фрагменты работы:

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Поняття та види методів державного управління
1.1. Поняття державного управління
1.2. Поняття, види та характеристика методів державного управління
РОЗДІЛ 2. Субординація в державному управлінні та погодження субординаційних відносин
2.1. Поняття субординації в державному управлінні
2.2 Погодження субординаційних відносин: підпорядкованість, підконтрольність та підзвітність
РОЗДІЛ 3. Роль методу координації в державному управлінні
3.1. Поняття та види координації в державному управлінні
3.2. Реалізація координації як методу державного управління
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Додаток

Вступ
Актуальність обраної теми полягає в тому, що необхідність розбудови демократичної правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою вимагає створення в Україні ефективної системи місцевого самоврядування, яка відповідає цінностям демократичного суспільства й забезпечує здійснення прав і свобод людини і громадянина на місцевому рівні, обумовлена потребою не тільки закріпити досягнуті здобутки у справі становлення України як суверенної держави, але й продовжити розбудову її як соціальної країни, де особа є дійсно вищою цінністю. Адже, як засвідчує досвід країн західної демократії, тільки за умов оптимальної децентралізації й деконцентрації влади, дотримання принципів субсидіарності й самостійності місцевого самоврядування є можливим поліпшення добробуту населення, створення дієвих гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина, покращення соціально-економічного розвитку територіальних громад, районів та регіонів.
Мета даної роботи – проаналізувати складові структури та методи державного управління.
Виходячи з мети витікає ряд завдань:
? визначення сутності державного управління;
? визначення основних складових структури державного управління;
...
1.1 Поняття державного управління
Для забезпечення ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави дуже важлива злагоджена робота системи державного управління. Для з'ясування цього процесу необхідно розкрити зміст таких понять як «управління» та «державне управління».
Існує багато дефініцій терміна «управління», які вживають залежно від сфери застосування. Управління існує у фізичних, хімічних та біологічних явищах, технологічних і політичних процесах, а також у взаємодії різноманітних сил у Всесвіті. Наприклад, кібернетики визначають управління як переведення об'єкта (певної системи) у новий стан для зміни стану об'єкта управління і досягнення мети системи [13, с. 10]. Однак в адміністративному праві, такі явища як індивідуальні правові акти можуть впливати не на систему загалом, а лише на певного індивіда.
Деякі вчені трактують термін «управління» як родове поняття, що характеризує впорядкування взаємозв'язків і взаємодії певної множини елементів або складових частин природи, суспільства чи самої людини [3, с. 53]. На нашу думку, краще використовувати термін «управління», як вид суспільної діяльності, який передбачає систему скоординованих дій суб’єкта на об’єкт з метою досягнення певної організаційної мети.
Управління здійснюється залежно від об'єкта. Тобто виокремлюють різні види управління — технічне, біологічне та соціальне — управління людьми. Найскладнішим видом є соціальне управління, оскільки у його межах здійснюється також біологічне та технічне управління.
Існування у багатьох людей спільних та індивідуальних інтересів об'єктивно вимагає узгодження цих інтересів заради досягнення спільної мети — забезпечення життєдіяльності всіх членів соціуму.
Управління — це властивість, що внутрішньо притаманна суспільству на будь-якому етапі його розвитку, оскільки серед об'єктивних закономірностей його існування і розвитку є потреба постійного впорядкування, тобто впливу на нього.
...


1.2. Методи державного управління: поняття, види, характеристика
Термін «метод» у загальноприйнятому розумінні означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь, засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього, методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти [11, с. 41].
Особливості методів державно управління:
• реалізуються в процесі державного управління;
• виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний);
• в методах державного управління завжди міститься воля держави, виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади; використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції;
• мають свою форму і зовнішнє вираження.
У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб’єктів управління, різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні методів реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації.
Традиційно управлінські методи поділяються на :
• наукові та ненаукові методи;
• демократичні й диктаторські;
• державні й суспільні (громадські);
• творчі й шаблонні;
• адміністративні й економічні;
• прямого й непрямого впливу;
• загальні й спеціальні [11, с. 46].
Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.
Проаналізуємо загальні методи управління.
1) Контроль і нагляд:
Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність підконтрольного об’єкта. У цілому сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи [12].
В широкому аспекті контроль виступає в двох основних видах: державний та недержавний, що в сукупності утворюють соціальний. Державний контроль включає контролюючі дії усіх без винятку державних структур, враховуючи контроль у сфері державного управління. Його основною метою є дослідження взаємовідносин суб’єктів державного управління з метою дотримання законності та дисципліни у державному управлінні. Поряд з широким поняттям контролю як діяльності, що має місце в роботі усіх державних органів, контроль розглядають і звужено – як діяльність органів контролю, для яких функція контролю є основним видом їх роботи, і які за допомогою притаманних їм форм, методів та визначених процедур здійснюють даний контроль.
Виходячи з вищевикладеного, контроль можна визначити як сукупність дій суб’єкта управління по спостереженню за функціонуванням відповідного об’єкта контролю з метою отримання об’єктивної та достовірної інформації про нього; застосування заходів щодо попередження правопорушень (з правом прямого втручання в оперативну діяльність об’єкта контролю); надання допомоги підконтрольній структурі у поновленні законності і дисципліни; встановлення причин і умов, що сприяють порушенню вимог правових норм; прийняття заходів щодо притягнення до правової відповідальності винних осіб [12].
Контроль слід відрізняти від близького до нього методу державного управління – нагляду, хоч у них є ряд однакових рис: єдина ціль – забезпечення законності, й дисципліни у державному управлінні, можуть здійснюватись в однакових формах (перевірки, вимоги звітів, пояснень тощо), контролюючі та наглядові органи мають право безперешкодно відвідувати підконтрольні та піднаглядні об’єкти, давати тим, кого перевіряють, обов’язкові до виконання вказівки.
Основні відзнаки контролю, як методу державного управління, від нагляду:
• контроль повсякденний та безперервний, здійснюється як органами державної законодавчої та виконавчої влади, судами, так і багаточисельними спеціально створеними для цього контролюючими органами,
• контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного органу та право самостійно притягувати винних осіб до відповідальності.
Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту [12].
2) Метод прямого та непрямого(опосередкованого) впливу
Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу.
Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління.
Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки [12].
3) Адміністративні й економічні методи:
Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади), мають директивний, обов’язків характер, ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити [29].
Характерні особливості адміністративних методів державного управління:
• прямий вплив на керований об’єкт шляхом установлення його повноважень (прав і обов’язків);
• односторонній вибір суб’єктом управління кінцевої мети, завдань управлінського процесу, порядку, термінів його виконання об’єктом, ресурсного забезпечення, умов виконання завдань на кожному конкретному етапі;
• юридична обов’язковість актів управління (указів, постанов, рішень, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов’язків.
Виділяють три основні групи адміністративних методів управління:
• Регламентаційні;
• Розпорядчі;
• Нормативні [10] .
Сутність адміністративних регламентаційних методів полягає у розмежуванні і закріпленні завдань, функцій, прав і відповідальності, встановленні взаємозв’язків між суб’єктами. Вони реалізуються за допомогою положень, статутів, посадових інструкцій та інших регламентів. Складаються з чотирьох основних видів: загальноорганізаційного, функціонального, структурного, посадового.
Загальноорганізаційне регламентування включає закони, статути і положення загального характеру, які встановлюють організаційну структуру і порядок функціонування соціальної системи в цілому. Наприклад, закон про державну службу, закон про Кабінет Міністрів України тощо.
Функціональне регламентування охоплює положення, які визначають і встановлюють внутрішній порядок роботи, організаційний статус різних ланок, їх цілі, завдання, функції, повноваження, відповідальність тощо. На-приклад, положення про лінійні та функціональні підрозділи різних органів виконавчої влади (положення про міністерство, державний комітет тощо).
Структурне регламентування включає організаційні форми управління, які відображають основні елементи і взаємозв’язок внутрішніх структур. Мета – досягнення уніфікації форм управління однотипних адміністративних структур. Наприклад, положення про управління, відділи служби органів виконавчої влади.
Посадове регламентування здійснюється розробкою штатного розкладу та посадових інструкцій, що встановлюють перелік посад і основні вимоги їх заміщення, виконання посадових обов’язків [10].
Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження органів виконавчої влади – закріплені в установленому порядку їх права та обов’язки. Розпорядчий адміністративний метод державного управління має активний (накази, постанови, розпорядження, рішення, директиви, резолюції, вказівки) та пасивний (інструкції, інформування, рекомендації, моніторинг) характер [10].
Нормативні методи доповнюють регламентаційні та розпорядчі. Метод нормування полягає у встановленні нормативів, які є орієнтиром в управлінській діяльності. Формою вираження нормативного впливу є встановлення меж, обмежень та відхилень. Відповідно, стандарт, норма, ліміт, класифікатор, довідник є документальним вираженням адміністративних нормативних методів державного управління [10].
Економічні методи – створення економічних умов, стимулів, що викликають зацікавленість під час роботи. Надається широкий вибір варіантів поведінки, заохочується ініціатива тощо.
Реформування економіки України потребує здійснення переходу від переважно адміністративних до економічних методів управління на всіх рівнях та активізації людського фактора. Економічні методи зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, що впливають на економічні інтереси працівників.
Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом запровадження фінансово-економічних законів, грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.
До економічних методів державного управління відносяться:
• індикативне планування;
• державне регулювання;
• грошово-кредитна та фінансова політика;
• конкурентна політика;
• вплив на ринкове ціноутворення;
• податкова політика;
• економічне стимулювання.
При визначенні співвідношення адміністративного та економічного методів державного управління слід зазначити, що ці методи практично використовуються одними і тими ж суб’єктами управління та застосовуються щодо одних і тих же керованих об’єктів. Крім цього, вищенаведені методи використовуються з єдиною кінцевою метою – реалізація управлінського впливу суб’єкта управління на поведінку керованого об’єкта. Для їх реалізації потрібна, як правило, правова форма.
4) Регулювання, керівництво, управління:
Регулювання – визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрямки державного фінансування, пільги тощо.
Керівництво – практичне проведення в життя загальної політики й принципів у відповідній галузі управління, контроль й розробка напрямків діяльності підконтрольних об’єктів.
Управління – прямий систематичний вплив суб’єкта управління на об’єкт повсякденного оперативного характеру [17].
1) Переконання й примус:
Методи переконання й примусу використовуються в усіх сферах та на всіх рівнях управління, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Наприклад, економічні та адміністративні методи державного управління засновані на методі переконання.
Переконання – система методів правового й неправового характеру, яка здійснюється державними й недержавними органами, виявляється у застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою формування у громадян розуміння необхідності виконання приписів нормативних актів. Основними формами переконання, що застосовуються у державному управлінні, є:
- організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведення семінарів, зборів тощо);
- виховання (економічне, правове, моральне та ін.);
- особистий приклад;
- роз’яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації);
- інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань;
- заохочення (моральне – подяка, нагородження почесним знаком, при-своєння почесного звання, матеріальне –грошові премії, путівки тощо);
- критика роботи і поведінки окремих осіб;
- організація певних заходів тощо.
Примус – додатковий метод державного управління, психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою змусити їх виконувати приписи правових норм. Державний примус проявляється у двох формах: судовій та адміністративній. Ґрунтується на авторитеті держави і силі закону, спрямований на вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни [17]. Всі методи державного управління взаємодоповнюють один одного, пов’язані між собою і утворюють єдину систему.

...

2.2.Погодження субординаційних відносин: підпорядкованість , підконтрольність та підзвітність.
Слід звернути увагу на те, що в системі органів виконавчої влади субординаційні відносини існують за наявності підпорядкування різних видів, а саме:
1. Повна підпорядкованість (підлеглість) передбачає наявність у ви-щого органу всіх або переважної більшості важелів керівного впливу,
зокрема вирішення щодо підлеглого органу установчих питань, визначення його правового статусу, кадрових питань, здійснення контролю¬ючих функцій, отримання звітності, застосування заходів відповідаль¬ності.
Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що повна підпорядко-ваність характерна, здебільшого, для територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо вищих органів, районних державних адміністрацій щодо обласних, а обласних державних адміністра-цій щодо Кабінету Міністрів України. Наприклад, відповідно до п.1 Поло-ження про ра¬йонні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управ-ління юс¬тиції (затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 30.08.2000р.), управління юстиції підпорядковуються Міністерству юстиції України та безпосередньо Головному управлінню юстиції в АР Крим, обласним, Киї¬вському та Севастопольському міським управлінням юстиції.
2. Часткова підпорядкованість існує, коли в організаційних відноси-нах наявні не всі, а лише деякі з важелів підпорядкування. Часткова підпорядкованість багато в чому нагадує функціональну, оскільки, коли наявні деякі із зазначених важелів, то вони здебільшого стосуються певних функцій, щодо яких один орган підпорядко¬вується іншому [15].
Субординаційні відносини в системі органів виконавчої влади існу-ють по вертикалі і по горизонталі. Сторони в субординаційних відносинах є нерівноправними. Характер субординаційних відносин (як і кординацій-них та реординаційних) розкривається, в першу чергу, за допомогою категорії “підпорядкування”, яка, на жаль, не має чіткого визначення.
Можливо, слід запропонувати визначити підпорядкування в системі органів виконавчої влади як залежність керованого органа від керуючого, що знаходить вираз, зокрема, у залежності щодо установчих та кадрових питань, щодо здійснення окремих повноважень, щодо підконтрольності, підзвітності.
За обсягом категорія підпорядкування поділяється на два види:
• лінійне (засновник – А. Файоль, французький учений, який досліджував принципи орга¬нізації адміністративної діяльності);
• функціональне (засновник – Ф. Тейлор, американський інженер,який розробив його прин¬ципи) [11].
За лінійного підпорядкування всі суб’єкти диференціюються за певними ознаками на автономні групи, і керівництво кожною з них в повному об¬сязі контролює певний суб’єкт. Таке керівництво є широким за обсягом і охоп-лює багато функцій адміністративної діяльності. За лінійного підпо¬рядку-вання кожен підлеглий має лише одного безпосереднього керівни¬ка, до ком-петенції якого належать усі питання діяльності підлеглого. Наприклад, так будуються відносини між міністерствами та їх територіаль¬ними органами.
Функціональна підпорядкованість полягає в підпорядкованості у якійсь частині діяльності, в межах певної функції. Спектр владних повноважень суб’єктів виконавчої влади в таких випадках досить вузький. Наприклад, згідно з п. 4 Положення про Міністерство юстиції України (затвердженого Указом Президента України від 30.12.1997р.), Міністер-ство юстиції здійснює державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або ма¬ють міжвідомчий характер. Тобто такі органи виконавчої влади функціонально підпорядковані Міністерству юстиції.
У науковій літературі виділяють також інші види підпорядкування, серед яких виокремлюють наступні [11]:
1. Загальне підпорядкування, за якого повноваження вищого органу не орієнтовані на конкретні питання керівництва об’єктом, що перебуває в та-кому підпорядкуванні. Загальне керівництво може здійснюватися як за наяв-ності проміжних ланок між суб’єктом і об’єктом управління, так і без них.
Аналіз положень про міністерства, інші центральні органи виконавчої влади свідчить, що відповідні міністерства та інші центральні органи здійснюють загальне керівництво своїми територіальними органами.
На мою думку, загальним може бути і повне підпорядкування без наяв-ності проміжних ланок, коли важелі керівного впливу, що властиві повному підпорядкуванню, стосуються установчих питань, визначення правового статусу, кадрових питань, здійснення контролюючих функцій, отримання звітності, застосування заходів відповідальності, а не орієнтуються на конкретні питання, що їх територіальні органи вирішують самостійно.
2. Безпосереднє підпорядкування виражається, насамперед, у відсутності між суб’єктом і об’єктом управління проміжних ланок.
Але тут інший характер організаційних та правових зв’язків, ніж у випадку загального підпорядкування. Безпосереднє підпорядкування передбачає значну організаційну та правову залежність об’єкта від суб’єкта управлін¬ня. Зокрема, безпосереднім є підпорядкування між районними і обласни¬ми державними адміністраціями, між обласними адміністра¬ціями та урядом.
3. Оперативне підпорядкування означає юридичну залежність суб’єкта управлінських відносин від іншого тільки у певних питаннях та непідпорядкованість йому в інших формах. Таке підпорядкування перед-бачається також у випадках, коли потрібна швидка реакція на питання, що виникають і вимагають втручання вищого чи нижчого органу або за необхідності керівництва поточною роботою органу.
4. Співпідпорядкування виражається в одночасному підпорядкуванні су¬б’єкта управління двом і більше вищим органам, оскільки, на відміну від «подвійного» підпорядкування, застосовується по вертикалі.
Я вважаю, що співпідпорядкування може існувати в межах однієї ієрар-хічно побудованої підсистеми органів, але не може виходити за її межі, оскільки в такому випадку органи виконавчої влади будуть співпідпорядковуватися лише в межах певних функцій. А на відміну від функціональ¬ного, співпідпорядкування може застосовуватися тільки по вертикалі. Наприклад, п. 5 Положення про Міністерство промислової політики України (затвердже-ного Указом Президента України від 21.09.2001 р.) та п. 5 Положення про Державну податкову адміністрацію України (затвер¬дженого Указом Прези-дента України від 13.07.2000 р.) передбачають, що ці органи отримають від місцевих органів виконавчої влади необхідну інформацію для виконання покладених на них завдань. Функціонально співпідпорядкованими органами у даному випадку є місцеві органи вико¬навчої влади.
Слід зауважити, що залежно від того, скільком органам підпорядковується орган виконавчої влади, підпорядкування може бути пряме чи подвійне (по «вертикалі» й по «горизонталі»).
5. «Подвійне» підпорядкування в чистому вигляді визначити доволі важ¬ко. Але можна навести такий приклад. Відповідно до ст. 31 Закону Украї¬ни від 09.04.1999 р. «Про місцеві державні адміністрації», керівники тери¬торіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні головам відповідних місцевих державних адмі¬ні-страцій. Вважаємо, що це можна розглядати як підпорядкування «по гори-зонталі». Крім того, керівники територіальних органів підпорядковані відпо-відному вищому органу виконавчої влади, тобто «по вертикалі». Тоб¬то такі відносини є підстави вважати окремим виявом подвійного підпоряд¬кування.
На мою думку, виокремлення різноманітних форм підпорядкування створює можливості для покращення правового регулювання субординаційних управлінських відносин в інтересах підвищення ефективності уп¬равління.
Крім підпорядкування, Концепція адміністративної реформи розгля-дає і такі стани (режими) організаційних відносин як підзвітність, підконтрольність та відповідальність.
Підпорядкованість - це поняття характеризує найвищу організаційну залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня. І має різні ступені повноти.
Повна підпорядкованість (підлеглість) передбачає наявність у вищого органу всіх або переважної більшості важелів керуючого впливу (вирішення щодо підлеглого органу установчих питань, визначення правового статусу, кадрових питань, здійснення контролюючих функцій, отримання звітності, застосування заходів відповідальності).
Часткова підпорядкованість зауважує наявність лише деяких із зазначених вище важелів.
Підзвітність і підконтрольність органів виконавчої влади - це певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право перевіряти діяльність іншого, включаючи право скасовувати чи зупиняти дію його актів, а останній зобов'язаний надавати необхідні можливості для таких перевірок і звітувати про свою діяльність. За змістом "підконтрольність" дещо ширша, ніж "підзвітність", оскільки завжди передбачає одержання інформацій та звітів. У свою чергу, підзвітність може застосовуватись окремо від здійснення в повному обсязі функції контролю.
Важливим елементом правового статусу є відповідальність органу виконавчої влади. Адже будь-яка влада повинна нести відповідальність за свої дії чи бездіяльність. Там, де є влада, виникає й відповідальність. Чим вищий ієрархічний рівень суб'єкта управління, тим вищим є й ступінь його відповідальності. Відповідальність (політична) Кабінету Міністрів України - конституційне встановлений обов'язок уряду скласти свої повноваження за встановлених Основним Законом умов.
Відповідальність (крім політичної) органів виконавчої влади - певний стан (режим) організаційних відносин між органами, за яким певний орган (посадова особа) вправі застосовувати заходи дисциплінарної (службової) відповідальності до інших органів (посадових осіб).

Розділ 3. Роль методу координації в державному управлінні
3.1. Поняття та види координації в державному управлінні
Координація є ще одним методом державного управління. Координацією є взаємодія сторін, які виступають рівноправними учасниками відносин. О.Є. Луньов вказував, що координація означає погодження та об’єднання дій з метою найбільш швидкого і найбільш правильного розв’язання завдань з найменшими витратами сил, коштів та матеріальних цінностей [26]. Він виділяв два види координації: вертикальну і горизонтальну.
Вертикальна координація - це управлінські відносини, які виникають між вищим і нижчим органами виконавчої влади. При цьому суб’єкти зв’язків можуть перебувати в організаційній залежності (один з них підпорядкований іншому), а можуть і не перебувати в ній. Так, наприклад, Міністерство юстиції України, згідно з п. 4 Положення про Міністерство юстиції, координує діяльність місцевих органів виконавчої влади (котрі не підпорядковані йому) щодо правової освіти населення. Горизонтальна координація виникає між двома або більше органами, що перебувають на одному організаційному рівні системи органів. Наприклад, коли те саме Міністерство юстиції координує діяльність центральних органів виконавчої влади щодо правової освіти населення.
Горизонтальна координація може бути двох видів:
а) коли суб’єкти юридично нерівні, оскільки один з них наділяється державновладними повноваженнями щодо іншого;
б) коли відносини виникають за умов компетенційної рівності суб’єктів.
В літературі виділяються також й інші види координації: узгодження, ієрархічна координація, предметно-технологічна, штабна та інші [23].
Метод координації — це способи і прийоми взаємодії, узгодження, коригування дій органів публічної влади, їх підрозділів, посадових осіб у процесі реалізації функцій і повноважень. Вони залежать від характе¬ру відносин і зв'язків між суб'єктами, що задіяні в управлінському про¬цесі. Якщо суб'єкти перебувають у стані підпорядкованості, залежності, відносини між ними набувають субординаційного характеру, відповідно й способи взаємодії називаються методом координації-субординації. Якщо відбувається узгодження дій між владними інституціями, що не є підпорядкованими, виникає метод координації-взаємодії [26].
...
3.2. Реалізація координації як методу державного управління
Я вважаю, що, існування координаційних управлінських відносин не тільки між непідпорядкованими органами влади, а й між підпорядковани-ми є підтвердженням багатоманітності форм і методів державного управ-ління, надає можливість підпорядкованим органам виконавчої влади бути повною мірою самостійними у здійсненні управлінської діяльності, по-годжуючи її з координаційним органом.
Існування значної кількості суб’єктів виконавчої влади в державі є об`єктивною передумовою координації та узгодження їх діяльності. Координація здійснюється органами загальної компетенції як на загальнодержавному рівні, так і на міжгалузевому та галузевому рівнях, міністерствами та відомствами, а також місцевими державними адміністраціями [26].
Координаційні зв'язки базуються на взаємній зацікавленості органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні своїх управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні об'єкти, і можуть передбачати:
• створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління;
•...


Список літератури

1. Конституція України. – К., 1996.
2. Постанова Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань «Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування».
3. Адміністративне право України. Академічний курс. У 2 т. — Т. 1. Загальна частина. — К.: «Юридична думка», 2004.
4. Авер’янов В.Б. Українське адміністративне право на етапі реформування: питання нової доктрини // Українське право. – 2005. – № 1.
5. Авер’янов В.Б. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції // Право України. – 2006. – № 5.
6. Авер’янов В., Дерець В., Пухтецька А. Європейські стандарти належного урядування та напрями їх запровадження у сфері виконавчої влади України // Вибори та демократія. – 2006. – № 3(9).
7. Авер’янов В.Б. Демократизація адміністративного права – ключове завдання його реформування // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики. – К.: Факт, 2003.
8. Аверьянов В.Б. Развитие системи органов государственного управления // Социальные и государственно-правовые аспекти управлення в СССР/ Под общ. ред. В.В. Цветкова. – К.: Наукова думка, 1978.
9. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. — М.: Омега-Л, 2004.
10. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов. – М., 1996.
11. Висоцький О.Ю., Висоцька О.Є., Шаров Ю.П. Основи державного управління: Конспект лекцій. У двох частинах. Частина І. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2008.
12. Гаращук В. М. Контроль та нагляд у державному управлінні. — X.: Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, 1999.
13. Глазунова Н. И. Система государственного управлення. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002.
14. Гурне Б. Державне управління. - К., 1993.
15. Дерець В.А. Реординаційні відносини як окремий вид управлінських відносин між органами виконавчої влади // Право України. – 2005. – № 5.
16. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики /За заг. ред. В. Б. Авер'янова. — К.: Факт, 2003.
17. Державне управління: теорія і практика / Ред. В. Б. Авер'янов. — К.: Юрінком інтер, 1998.
18. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація. - К.- 1997.
19. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В.Копєйчикова. - К. - 1997.
20. Коментар до Конституції України. / За ред. В.Ф. Опришка. - К. - 1996.
21. Конституційне право України. / За ред. В.Ф.Погорілка. - К. - 1999.
22. Концепція адміністративної реформи в Україні // Адміністративна реформа в Україні. Документи і матеріали. Український правовий часопис. Вип. 4. 1999.
23. Концепція реформування територіальної організації влади в Україні. – К. – 2011.
24. Координація (автор статті – Є.Б. Кубко) // Юридична енциклопедія: В 6 т. - К.: Укр.енц., 2001. Т. 3.
25. Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления. – М.: Наука, 1987.
26. Линьов К. Сутність та співвідношення централізації та децентралізації у державних ієрархіях // Актуальні проблеми державного управління : Наук. зб. - О. : ОРІДУ НАДУ, 2003. - Вип. 3(15).
27. Лунев А.Е. Теоретические проблемы государственного управления. – М.: Наука, 1974. - С. 148.
28. Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний посібник. — К.:Атіка, 2003.
29. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе.- К., 1995.
30. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. — К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002.
31. Райт Г. Державне управління.- К., 1993.
32. Реформування державного управління в Україні: проблеми та перспективи (В. В. Цвєтков, керівник авт. кол.). — К.: Оріяни, 1998.
33. Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001.
34. Субординация // Большая советская знциклопедия / Гл. ред. А.М. Прохоров. - М.: Сов. знц., 1976. Т. 25.
35. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект).- Харків, 1996.

Работу добавила: Ольга.

Скачать весь реферат:

СКАЧАТЬ ТУТ

 

 



Добавить работу
Название

Invalid Input
Вид работы

Вы не указали вид работы.
Рубрика (*)

Выберите подходящую рубрику.
Ваше имя

Invalid Input
Файл (*)

?? ?? ????????? ???? ??????
Добавить